Українські заробітчани творять осередки культури
Заробітчани з України сьогодні компактно працюють у багатьох країнах Європи і світу. Але примітної рисою нової хвилі міграції є те, що мільйони людей не тільки виживають, заробляють, а й уже творять осередки культури на чужині - там, де знайшли свій тимчасовий прихисток.
Вони співають нових пісень, створюють асоціації, видають свої газети чи інформаційні сайти, пишуть і видають книги про себе. Проте більшість цих творів видаються в Україні. Рефреном усіх цих творів звучить непідробний біль, ностальгія, туга за рідною Вітчизною, але присутній у цих творах і теплий гумор, і світлі нотки надій, сподівань на краще.
Популярною вже стала книжка Лесі Білик «Всі дороги ведуть до Риму», користуються попитом і гуморески тернопільського письменника Богдана Бастюка, написані «слідами» пошуків щастя в Італії його дружини. Свою другу книжку – «Хочемо раю на землі» про емігрантське буття Леся Білик видала на тему заробітків у Польщі. Цей твір був опублікований у часописі «Дзвін» у Львові. Долі українських жінок заробітчанок стали наскрізною темою творів Лесі Романчук. Варто згадати такі романи, як "Не залишай” або "Чотири дороги на зустріч”.
Жанри творів заробітчан і про заробітчан розмаїті – і романи, і щоденники, і книги у вигляді листів, зібраних докупи. А ще заробітчани малюють і навіть беруть участь у виставках – як уже легально працююча в Італії художниця Ольга Скоробагатько. Зводять каплички і невеликі храми, лікують свої серця від чужини молитвою, піснею, працею та оптимізмом.
Заробітчанські пісні зібрані звідусіль, у тому числі й авторські, випущені продюсерським центром «Гро-Ліс» у Тернополі ще у 2007 році. СД-диск під промовистою назвою «Чужина» з'явився накладом 15 тисяч примірників. Керівник проекту – поет-пісняр Олександр Смик – назвав це видання «проектом гіркого, як полин, часу».
Де б не опинялися українські заробітчани – завжди з ними рідна пісня і тиха молитва, книжка чи вишита сорочка, фото найближчих людей….Але стається так, що на чужину спочатку їде мати, а за нею - потрапляють туди і діти, чоловік. Працюють у різних місцях, а живуть разом, як і на Батьківщині. Дітям потрібно вчитися, а отже на це і потрібні кошти. Тому не рідкісними вже стали випадки, коли діти заробітчан ходять до італійських шкіл.
Заробітчанам вдається організувати свої школи та газети
До 400 тисяч громадян України виїхали протягом останнього десятиліття тільки до Італії. Вони вже отримали відповідні дозволи на роботу і певним чином легалізувалися. А ще понад 200 тисяч працюють там нелегально. Найбільшу кількість заробітчан постачає Львівщина – 46%, до 27% - Тернопільщина та до 18% - Івано-Франківщина. Більша частина заробітчан – майже 70% - працюють домогосподарками, дроглядають хворих і немічних.
Соціологи вважають, що хвиля мігрантів з України сягнула свого піку ще в 2002 році. Але і сьогодні ситуація не є втішною, а безліч питань, пов'язаних із заробітчанством – залишаються без відповіді з боку сучасної "української" влади. Особливо гостро стоять питання визнання в країнах світу українських дипломів, водійських посвідчень та інших документів, з якими у світи їдуть не лише некваліфіковані працівники, а й – дипломовані фахівці з великим стажем праці. Не укладені поки що двосторонні угоди з приводу пенсійного забезпечення, визнання української освіти за кордоном.
Щодо українських газет в Італії, то тут таких є безліч. Наприклад Католицький часопис "До світла" - це перший україномовний часопис в Італії, який почав виходити з 2002 року за сприянням Української Греко-Католицької Церкви. Мета: духовна підтримка. Засновником є колишній пасторальний координатор для українців-католиків о. Василь Поточняк.
Натомість щодо українських шкіл в Італії, то всю інформацію можна отримати тут.
|
