Інформаційна пропаганда у сфері культури ведеться приватизованими загальнонаціональними каналами. Вона наскільки нас принизила, що тепер потрібно дуже серйозно працювати для того, щоб показати справжню українську пісню. Ми повинні просто бути, робити свою справу, творити. Іншого нам не дано.
Це усе страшно. І я, як справжня українка, як патріот своєї землі, одухотворена її ідеєю, через пісню, через політичну діяльність вважаю за необхідне нести цю місію і сьогодні, коли ми налаштовані працювати один з одним і спілкуватися на рівні серця і на рівні душі. Зараз ми повинні об’єднатися, діяти і жити по-українськи, мислити українською, творити українську справу.
Кілька місяців тому я приїжджала до Львова, і запитувала, чому там звучить стільки російської мови і такої ж музики у різних кав’ярнях. Вас же ніхто не заставляє це крутити. І сьогодні ви просто бездумно для людей, які до вас приходять, вмикаєте таку музику, втрачаючи свій стиль, втрачаючи свій шарм, топчучись по своїй душі. Ви тупо, несвідомо ту музику навколо себе створюєте, а потім виходите на Майдан і говорите, що боретеся за Україну?!
Ні, треба починати з себе! Будь українцем, твори українське, думай українською і відстоюй українське навколо себе. Кожен має творити це навколо себе і так ми завоюємо свою територію. Українська земля – вона уся наша. Західна Україна і Східна є різними, але вони не винні, що різні. Бог нам дав спільну територію і ми повинні шукати суспільний компроміс, шукати національну згоду і виробляти спільні пріоритети, або ж просто і тупо йти у наймити.
– Що нового з’явилося у Вашій творчості, у Ваших піснях за останні роки? Чи відчуваєте Ви зміну між тими піснями, з яких Ви починали і новими, які співаєте зараз? Про що Вам зараз цікаво співати?
– Якщо проаналізувати усю мою творчість, то у мене є велика частина пісень, які стали визначальними, пріоритетними. Не тому, що я так хочу робити, а тому, що так складаються навколо мене обставини. Ці пісні патріотичні, на громадянську і суспільну тематику. У мене є внутрішня потреба виконувати їх, я ці речі роблю і вони у мене фантастично виходять.
А попри те усе, більшість моїх пісень – це жіноча лірика, тому що жінка в Україні – це усе. Про це і в народній творчості сказано. Якось на Кіровоградщині я почула вислів: „Як татко скаже, так по маминому буде”. Тому нам потрібно, щоб наша жіноча душа не була черствою, не міліла, щоб ми завжди були внутрішньо багатими, адже ми формуємо наступне покоління молодої країни. І тому я співаю про гарні, красиві, чисті, світлі почуття для того, щоб ми не ставали жорсткими і не закривалися.
– Хто пише для Вас твори?
– В основному, це мої друзі, з якими ми поряд усе життя. Дуже особливою є перша частина моєї творчості, це пісні Ігоря Білозіра. Я їх переробляю, намагаюся робити їх сучасними, надаю сучасної інтерпретації Ігоревим пісням, щоб вони залишалися, співалися і щоб вони були затребувані.
У мене різна тематика пісень, я різнопланова співачка. Люблю спілкування. За 10 років у політиці мені, якщо чесно, більше подобається говорити, ніж співати. Але розумію, що спів – це моя основа, це моя місія.
– Наскільки Вам складно узгоджувати громадянську, політичну діяльність і творчість?
– Абсолютно не складно. Кожен український співак – це вже великий політик. І не лише співак. Поет – це також великий політик. Тому що сьогодні ми творимо національну державу. Для цього потрібні патріоти. Кожен з нас на своєму місці є українотворцем, а це – політика. Тому моє мистецтво і політика – це одне і те саме. Частиною традиції і культури я посилюю політичну боротьбу своєї нації за формування своєї держави.
Я природна, відкрита і прагматична у політиці. Голосую за те, що потрібно країні, а не за те, що якийсь лідер конкурує з іншим лідером за вплив на електорат. Тому у Парламенті я завжди принципова і голосую за прагматичні, правильні речі. Я маю свою позицію і ніхто ніколи на мене, на мою особисту позицію в політиці не впливав. У Парламент я прийшла зрілою людиною, творчою одиницею, яка є частиною нової України. І творила цю країну я своїм мистецтвом ще тоді, коли були такі жорсткі умови, що робити це було дуже важко. Але це був план Бога. Бо те, що я пережила, те, як я проходила цю дорогу, враховуючи те, що мій батько – політв’язень – це немислимі речі. Я оглядаюся назад і думаю: „Боже, ти робив неможливі речі, ти відкривав там, де було закрито!”. Напевне, комусь треба було цю роботу робити і я її робила. Тому у мене немає друзів по інтересах, у мене є друзі по принципах, по перспективах України.
| 
