У спілкуванні, яке тривало упродовж двох годин, взяли участь представники Комісії у справах мігрантів ПМВ УГКЦ, референти з Львівської архієпархії, Івано-Франківської, Тернопільсько-Зборівської, Коломийсько-Чернівецької, Самбірсько-Дрогобицької єпархій, Луцького та Одесько-Кримського екзархатів, чільники спільноти колишніх заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська та прочанського згромадження Дрогобича.
Особливістю, чи феноменом, сучасної четвертої хвилі заробітчанства, як наголосив глава УГКЦ, посилаючись на враження після спілкування з українськими заробітчанами в Європі, є те, що українці вже не називають її «еміграція», а радше «евакуація». Тож у такому контексті, на переконання владики Йосифа Міляна, важливо почути стратегію Церкви у вирішенні проблем міграції, зокрема шляхи її реалізації Пасторально-місійним відділом УГКЦ та підпорядкованими йому церковними структурами в співпраці зі світськими організаціями, згромадженнями і спільнотами.
Еміграція — як «евакуація»...
Блаженніший Святослав передусім акцентував увагу учасників наради на тому, що нині УГКЦ перебуває в процесі своєрідної внутрішньої трансформації — різноманітних змін як в Україні, так і у світі, де представлена своєю третиною.
— Якщо говорити про сучасний стан нашої Церкви, — наголосив глава УГКЦ блаженніший Святослав, — то я б хотів підкреслити, що і наша Церква, як і весь світ, перебуває в часі процесів внутрішньої трансформації. Якщо вести мову про країни поселення наших вірних, то, з одного боку, там є частина українців греко-католиків, які вже не почуваються емігрантами — вони народилися і виросли в тих країнах. З другого боку, нині маємо феномен величезної хвилі справжньої еміграції з нашої матірної території — з України, яка розсіває українців по всьому світі. Коли я був в італії з нагоди беатифікації Папи івана Павла II, то наші люди мені говорили: «Блаженніший, то вже не еміграція, а евакуація». Було дуже сумно таке почути. Бо це означає: нині з України знову витискають українців. Такий феномен вже був у міжвоєнний період, коли Волинь і Західна Україна потрапили до складу відродженої Польської держави, яка, на жаль, провадила політику витіснення українців з їхніх земель. Таких «витіснених» українців я зустрічав в Аргентині і з перших вуст чув, чому тоді вони відчули себе чужими на рідній землі. історія може повторитися.
Люди, які нині виїжджають, розносять нашу Україну по всьому світі. Я не здивуюся, якщо завтра ми віднайдемо наших людей у таких країнах, у яких навіть не уявляємо собі їх присутність. А це означає, що переді мною як главою і отцем Української Греко-Католицької Церкви нині постають величезні завдання. З моїх вуст уже не раз чули, що означає будувати патріархат. Тема актуальна, але інколи, можливо, трохи заполітизована. Особисто для мене будувати патріархат означає: ті люди, які є у землях чи країнах, про які нині знаємо, повинні мати батька. І ним є я. І питання в тому, як їм послужити, яким чином вони нині можуть отримати батьківську опіку й увагу? Я б хотів, щоб ми всі разом шукали відповідь на це питання.
Створення Пасторально-місійного відділу УГКЦ якраз було задумано в такому річищі. Блаженніший Любомир, коли я ще був його секретарем, отримував сотні, тисячі листів від людей, які знайшлися там, де нема нашої Церкви. Схід, Захід, Південь, Північ... Тоді від імені блаженнішого Любомира я мав свої перші візити. Італія, Іспанія, Греція Саме як відповідь на ті людські листи свого часу блаженніший Любомир і створив Пасторально-місійний відділ УГКЦ, який нині є тими руками люблячого батька, котрий огортає наших людей там, де, можливо, вони найбільше терплять — визискувані, безправні й покинуті всіма. Відділ нині очолює владика Йосиф, а помічником ми покликали о. Василя Поточняка, який має досвід, знаєте, не з книжки, як опікувати наших людей на теренах італії. і перед цією пасторально-місійною структурою поставлено колосальні завдання. Але у блаженнішогого Любомира була й інша думка: так само і правлячий архієрей, з чиєї єпархії люди виїжджають у еміграцію, має перед ними моральний обов’язок. Як душпастир. Наприклад, сам факт, що мирянин із Сокаля опинився у Греції, не звільняє сокальського єпископа від обов’язку цікавитися й опікуватися своїм вірним. Так само, як і факт нелегального перебування українського громадянина, наприклад, у Великобританії — не звільняє від обов’язку Українську державу захищати його права. Ми призначили недавно єпархіальних відповідальних — референтів у справах мігрантів та іммігрантів. Це важливе завдання, яке випливає з серця люблячого батька, котрий шукає своїх дітей, чекає на них і має обов’язок їх віднайти. Як каже Христос — щонайперше шукати ту загублену вівцю...
Про шляхи пошуку вірних у світі й стратегічні напрямні ПМВ УГКЦ у своєму слові виголосив екзекутативний секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ о. Василь Поточняк і наголосив, що ця структура Церкви має бути «координаційним органом», який повинен представляти главі Церкви всі потреби наших вірних за кордоном, де нема структурних підрозділів УГКЦ. Отець Василь озвучив три вектори роботи ПМВ УГКЦ: аналітичний, стратегічний і практично-прикладний.
Синод розбудив чутливість владик...
Під час координаційної наради, своєю чергою, і представники Комісії у справах мігрантів ПМВ УГКЦ, і референти єпархіальних ординаріїв та екзархів, чільники заробітчанської та прочанської спільнот висловили своє бачення шляхів пасторально-місійного служіння у справі міграції. Всі почули слова вдячності блаженнішого Святослава, який як глава УГКЦ визначив основні «напрямні».
Найперше, — зазначив глава УГКЦ, — потрібно дуже серйозно розвивати душпастирську опіку над емігрантами за кордоном та їх сім’ями і тими, хто повертається, в Україні. Це дуже складний соціальний феномен, якого, думаю, ми бачимо лише початок. і до кінця ще не усвідомили всі виміри цього явища і його впливу як на суспільство загалом, так і на нашу Церкву зокрема. і мова не тільки про соціальну реабілітацію, поміч тим заробітчанам, які повертаються, їх сім’ям чи приготування тих, хто вирішив їхати на заробітки. Дуже важливо було почути, що вже є емігрантські порадні в Україні, але, я думаю, що їх замало і про них мало хто знає. Це один із важливих елементів соціального служіння нашої Церкви в Україні. У світі катастрофічно бракує інформації про феномен сучасної української еміграції. Треба подумати, як опікувати нових емігрантів навіть там, де вже є наші церковні структури, оперативно відгукуватися на їх потреби. Бо стосунки між емігрантами різних часів — непрості. Також допомога потрібна і тим церковним структурам, які вже створено, — треба їх підсилити. Навіть якщо вони працюють уже не перший рік. Зокрема єпархії чи митрополії.
Останній Патріарший синод УГКЦ, я думаю, був дуже успішний. Бо він розбудив чутливість наших владик до питання міграції. Але цю чутливість ще треба зреалізувати. і наступним кроком буде випрацювання дуже конкретних шляхів реалізації нашої мети. Щоб наші вірні отримали ту опіку, якої потребують від нашої Церкви — як в Україні, так і за її межами.
|
